Царство пресвітера Іоанна І святий Грааль




НазваниеЦарство пресвітера Іоанна І святий Грааль
страница7/20
Дата конвертации19.08.2012
Размер2.26 Mb.
ТипДокументы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20
зелені Охи" (ірл. abhac [auk]; в кельтській казковій традиції Бретані популярні "карлики джерел" — "коррігани", викрадаючі саме юнаків), які керували залогами охоронців-"кафарів" (cafarr "шолом"), вихованих із викрадених або отриманих в "жертву-податок" хлопчиків. Казка про Оха та закляття "Огій на тебе!" найпопулярніші на Поділлі, де у Немирівському городищі скіфського типу виявлено безліч предметів гальштатської культури кельтів (Ефор називав кельтів сусідами скіфів).

Але самі члени "союзу" не мали постійного місця проживання і переїжджали з місця на місце, рекетуючи місцеве населення (кімвр. talaf "платити" ~ слов. "доля" як "плата, викуп", "теля" — "те, чим розплачувалися") та влаштовуючи оргаїстичні святкування-"ігри" (кімвр. gra "любов"; брет. ebat, ebatou "веселощі, пустощі" > франц. ebats "розвага", сер.-ірл. fess, feiss "coitus" > слов. "пустощі, пустувати"), пов’язані з вірою в переселення душ (Цезар, VI,14; Діодор, V,28). Зовні члени союзу виглядали як бродячі комедіанти-"скоморохи" (ірл. scréach "пронизливо кричати, репетувати, верещати", від ірл. scornach "горло"; у "Житії святого Северина" та Іордана вони виступають як паннонські розбійники-"скамари/скамери"). Кульмінаційним їхнім святом було "купала" як правило, вистави (з декламаціями та піснями — брет. gwerzeen ~ слов. "вірші"). Забави-ігрища ("клехи"-cluiche) влаштовували нижчі члени союзу ("морицани"-marcach, тобто верства "конюхів", та "кіти"-ciotai, тобто верства "лівих", пор. семантично з балто-слов. "кріве/кривичі"), на відміну від вищих-boaire, "бояр/баронів" (з часом відбулося народноетимологічне випрямлення у зв'язку з приходом тюрків: тюрк. paj-/baj- + er/ar "багатий муж", тобто "маючих стада великої рогатої худоби" ~ хінді gosayin "власник корів" > слов. "хозяин" — "господар") та "дісів"-"друїдів" (ірл. deis, франц. droite "права сторона" < і-є. *dek «правий» (лат. dexter, гр. dexios, сл. desnъ та ін.) ~ тюркське dik/dek «прямий», «рівний» (туркм. dikan «прямий», тур. dik «вертикальний», чув. tikěs, узб. tekis «рівний»).

"Пани" не підпорядковувалися законам суспільства (кімвр. rhydd "свобідний" ~ слов. "рій"), кражі, гвалтування та грабіж їм були дозволені (ірл. neart "сила" > укр. "нуртувати" ~ осет. nart "герой, нарт", дв.-англ. geneorth "задоволений") і мотивовані ореолом недоторканості та святості. — ірл. fear "(справжня) людина" > слов. "вор (в законі !)". Землероби (ірл. sclábhaí [skla:vi:] "раб, робітник") та їх сім'ї не рідко залишалися без засобів існування. Наприклад, король Ірландії Аед, син Айнміре (пом. 598 р.) змушений був боротися з пережитками "філідів", до складу яких входила мало не третина жителів острова і які від свята Самайна (1 листопада) до Бельтайна (1 травня) перебували на "утриманні" ірландців, у яких філіди, за звичаєм, мали право просити для себе будь-яку річ. Тобто фактично й поводилися як "вовки" (і.-є. *uel- > *ulk-/*ulp-), "лютий" (табуйована назва вовка у слов’ян < кімр. llid
Не належні до "панського/вовчого" союзу клани зневажливо визначалися як "собаки", "пси": ірл. chu-, валл. gi- (dobor-chu, dyfr-gi "водяна собака / видра"; хоча за ними визнавалося право бути ініційованим до іншої традиції, як от Кухуліна посвячує водяна фея): > закінчення "-ко" у відіменних прізвищах, або ж "профани": кімр. drwg, множ. dryg(i)au "погана, зіпсована, ледача людина", "поганого роду", "нечемна людина" > рос. "дурак"; ірл. droch "поганий" > "дряхлий" (К. Тищенко співставляє це з етнонімом "дреговичі" та топоніми Дриг-/Дриж-; але одночасно, як на нас, може бути атрибуйоване як "причетний не до Кельтського світу, а до Германського": гот. driugan "служити солдатом", англо-сакс. dryht "народ", ґот. triggws "вірний"; також, як на нашу думку, реінтерпретацією "дрегович"-"поганий" в середовищі кельто-балтських ятвягів ми повинні завдячувати й появі сучасного етноніму: литов. biaurus, латиськ. blaurs "гидкий" > білорус, початково "дрегович" і потім "народноетимологічне" пояснення із забуттям справжньої етимології). Відповідно, належні до "панського/вовчого" атрибуйовуються опонентами як "невірні/облудні" (ірл. brech "вовк" > "брехня").

Ненависть місцевого населення до "панів"-"ворів"-"бандитів" була велика (слов. "вред(-ні)" – "прибульці із заходу"< ірл. farthar "захід") ще й в силу культивування людських жертвопринесень: фенії, проходячи в танці довкола прив'язаного ланцюгами (кайданами, caighdeán) до стовпа-ідола ("болвана" < гот. balwjan "мучити") приреченого-"діра" (ірл. daor, фонетичне dir — "раб, приречений, засуджений") чи полоненого-"сараки" (ірл. saraigh "захоплювати силою, порушувати щось"), символізуючого "священного посланця"-"байду" (ірл. buaidh, кімвр. budd, галл. bodi, фр. butin, норв. byte "перемога" ~ дв.-ірл. baid < *baeti "вмирає"), кидають у нього дротики (відгомін в германській міфології — смерть Бальдура під час ритуального кидання богами в нього дротика зі стебла омели) або ж спалюють на повільному вогні, і мета не вбити одразу, а продовжити його муки якомога довше (що збереглося в традиції шляхти Польщі та Литви до XVII ст.). Надалі здійснювали ворожіння за нутрощами нещасного (дв.-англ. reada/aedre "нутрощі" > слов. "рада" — "тлумачення, розгадування", першопочатково — ворожінняна нутрощах жертви). Як визнають самі представники кельтського етносу, людські жервопринесення (див. про це: Caesar, B.G., IV,16,5; Strabo, IV,4; Diodor, V,31,4, Cicero, De re publica, II, 9,15) є найбільш жахливою плямою на репутації кельтів.

На місці жертвопринесень споруджували наземні будівлі-"дома" (tuama "могила, могильний камінь"), "карни" (згадані у "Слові о полку"; ірл. charn < дв.-ірл. cairn "карн, кам'яний насип"; за повір'ям кельтів, померлих злочинців засипали камінням, а праведників — землею, кельтським аналогом слов'янського "ізгой" було "людина з-під карну", а аналогом клятви "щоб я провалився" — "щоб я був під карном"; хоча одночасно, зустрівшись із могилою нагло померлого, слід проявити жаль за ним і поставити ще один камінь на його карн; ~ дв.-англ. hearg "язичницьке капище", дв.-ісл. horgr < прагерм. *har(u)gaz "купа каміння, кам'яний вівтар, місце жертвопринесення"; дв.-ірл. carn > венет. caranto "гора" > Карінтія), "треби" (< і.-є. *treb- "житло, домівка" ~ ірл. tref "місто" < "садиба, будинок з ділянкою", кімвр. tref, tre "місто; домівка, житло, садиба, ферма, квартал, сільце, плем'я", корн. trea, дв.-брет. treb, брет. treff "частина парафії", а також литов. troba "будинок", дв.-англ. thorp, нім. Dorf "ферма, село"), але іноді — на деревах, для надгрунтових поховань (т.зв. "заложні покійники"; пор. ірл. giall "заложник", "челюсть" і giolla "посланець (в тому числі — й на "той світ")".

Найбучніше відзначали свято-жертвопринесення на Йвана-Купала (брет. iawn hopal "дуже + вереск, крик"; ~ валлійський рицар Овайн ап Уріен, господар замку Джерела, прототип "Рицаря з левом" Кретьєна де Труа; пор.: укр. Телесик ~ валл. Таліесін), де вже в профанаційну посткельтську епоху людину замінив кінь: "У ніч на Івана Купала, — пише Д. Зеленін, — молоді хлопці надівають приготовлену кінську голову на тичку завдовжки з півтора сажні, тичку забивають у землю, кладуть довкола неї гілля з дерева і запалюють", а потім каміннями чи палками кидали в череп, аж доки не збивали його у вогнище. До речі, любов "панів" оточувати свої житла жердинами з настромленими на них головами жертв залишилася як згадка в казках, зокрема про Василису Мелентіївну, де аналогічне явище присутнє довкола хати Баби-Яги.

Також члени союзу примушували населення до крупномасштабних робіт, як-от у "ткацько-шевських цехах" (plethu "плести"), зокрема — виготовлення особливих "ковдр-плащів" (слов. "лень", кельт. leun, liun) та видів одежі (слов. "гуня", gunja < кімр. gwn, корн. gun, ірл. fuan), на ланах (гаел. lann "огороджене, визначене місце"), у "броварнях" (brach "брага, пиво, солод"; "тісто" < ірл. tais, кімр. toes), кузнях (слов. "горн" < кімр. haern "залізо"), у "релігійних центрах" (ірл. "деайр"-"монастир" > слов. "двір"), на лісозаготівлях та мисливських і рибальських угіддях (кімр. coed "ліс" > "чадь"; валл. eorc "форель" > "верша") чи до спорудження "Змієвих валів" (зораних казковими ковалями Кузьмою та Дем'яном за допомогою заярмленого Змія).

Без сумніву, в слов'янському фольклорі колізії долі в умовах терору "панів/феніїв" відбилися в казках та легендах про боротьбу зі Змієм Гориничем, де саме слово "Горинич" і гідронім Горинь є безсумнівними згадками про верховного бога (кімвр. div, брет. duw "божество" ~ слов. Див) кельтів Гране (grian "Сонце", ірл. Гріан Айн ех)-Тараніса (бог блискавок; його символи — блискавка в центрі сонця та змія, що виповзає з черепа коня; його культ, за Лукіаном відзначався неймовірною жорстокістю; одночасно він — іпостась такого ж жорстокого верховного бога Єзуса, Aesus). Винятково до кельтського кола належить уявлення про триголову божественну істоту, яка в грецькій міфології відома як триголовий Геріон (Hesiod., Theog. 287), а у слов'янській — Змій Горинич. Cпогад про сам союз "феніїв" (який за певних умов здійснював і охоронні функції) наявний у казках про Гориню, Дубиню та Усиню, Котигорошка та Літаючий Корабель.

Також генетично до цього ж кола належать Калін-цар (cailin "дівчина"), виступаючий в образі діви-войовниці, билинні "каліки перехожі" (cailleach "старий", "відьмак"), "чорт" (ceart "право, вірність") чи "Савур-могила" (де здійснювалося літнє жертвопринесення; samhradh, фонетичне saur "літо"). Музика знаменитого танцю "Аркан" (від латин. arcanus "таємний", і, як стверджували самі римляни, це слово запозичене від кельтів), який здійснюють члени аналогічного карпатського чоловічого союзу опришків-"басарабів" (oppressare "пригноблювати, давити" ~ тур. bassara "давити") і який, за легендою, принесли таємничі витязі, які спустилися з гір, повністю ідентична музиці кельтської застільної пісні про сидр (ірландська "Ev Sistr" та бретонська "Ev Chistr 'Ta, Laou!"). Цілком можливо, що у Східній Європі назва союзу "феніїв" збереглася у фольклорі як Кудеяр (від kathu "бій, сутичка" + aire "піклування"). На Чернігівщині засвідчено таке передання: "... Розповідають, що в давнину жив якийсь народ, кудеярами називався; народ був злочинний, безбожний, з нечистою силою знався... ось ті кудеяри і кургани насипали".

Відгомоном про протистояння людиноненависницькій релігії "феніїв" є слов'янсько-литовська казка (зафіксована на Вятчині, Смоленщині, Пінщині, Волині, Закарпатті, у боснійців-мусульман, південно-східній Польщі, біля околиць Вільнюса) про рогатого пташиного короля Кука (< валл. coch "червоний"; у сербів — ћук "сич", у поляків — kucha, у литовців — Кукас, Кукіс або Скукас), який пожирає безліч птаства або навіть велетнів, щоб з його кісток збудувати собі палац (гніздо). Звірі змовляються і за сигналом зозулі Сокіл вбиває узурптора (або тиран гине під час Ноєвого потопу).

Також за "феніями" скрізь мандрувала велика група їх слуг (пракельт. slougo-; пор. з литов. slauga "доглядати") — чоловіків та жінок, як правило, разом з чередами великої рогатої худоби (слов. *korva < "karava < кельт. car(a)vos "олень, рогатий", автентичне слов'янське слово мало б не "кентумний" вигляд *sorva) та табунами коней (ірл. kapall "кінь" > слов. "кобила") і власним богом-покровителем Велесом (< дв.-ірл. filid "віщун, поет"). "... Великі стада худоби швидко поїдали і витоптували траву, а тому вимагали постійної зміни пасовиськ. Це зумовлювало перманентні конфлікти з сусідами за місця випасу худоби. До того ж кочове господарство настільки ефективна галузь господарства, що один чабан випасав стадо, яке могло прогодувати кілька сімей. Надлишок чоловіків при постійній загрозі військових сутичок перетворювався у фахових воїнів (а за мирних часів — в учасників обрядово-театралізованих дійств, — О.Г.). Продуктивна скотарська економіка давала змогу суспільствам кочовиків утримувати численні збройні сили (та ритуально-шаманські колективи-ордени, — О.Г.)".

Саме вони були рознощиками туберкульозу (як відомо, людський туберкульоз первинно є зоонозом, тобто хворобою тварин, а саме великої рогатої худоби). Туберкульоз кельти сприйняли як кару за неналежне пошанування божества води та джерел (кімвр. tardd ~ пор. з топонімами, які містять форманти "турйя" чи "турья", що перебуває поряд з кельтськими археологічними пам'ятками на Закарпатті; пор. з кельтіберською переінтерпретацією римської Венери на богиню джерела, що дало іспанське venero "джерело"), в результаті чого містичне одкровення, яке сталося десь в V-IV ст. до н.е., сподвигло їх рознести цей культ (кельт. *krab "релігія, набожність" ~ тох. А klop "небезпека", англ. help допомагати", дв.-рус. "холоп" як букв. "помічник", рос. "глупий" як букв. "застиглий в релігійному екзстазі, той, хто боїться божества") з придунайсько-східнофранцузького центру пізньогальштаттської культури по всій Європі, знаходячи і встановлюючи вівтарі біля джерел (брет. an andon "(мешкаючі біля) джерел" > "анти") не тільки річок, але й струмків та потічків. Як встановив К. Тищенко, на витоках великої кількості річок України фіксуються саме кельтські назви селищ.

Сучасні цим подіям елліни глузували з вірування кельтів, кажучи, що більше кельтів втонуло, ніж загинуло у битвах (Strabo, IV,4,6). Релігійний аспект власне й відбився на їхній самоназві, яка містить той же і.-є. корінь, що й у хетт. halija "кланятися; стояти на колінах" (пор. з гот. halths, дв.-верх.-нім. hald "схилений", санскр. crayami (шраямі), грец. klino, латин. clino "схиляти, нахиляти, опускати"). Крім того, звісно, міграційний процес мав і економічне підгрунтя — як випасання величезних стад великої рогатої худоби, так і прагнення контролювати родовища бурштину та шляхи його експорту. Для здійснення останнього відбулася міграція кельтів і до Балтики у ІІІ – ІІ ст. до н.е., зайнявши Малопольщу (відомо принаймні п’ять кельтських городищ в області Кракова та чітко кельтського походження назви тамтешніх рік Ніда, Раба, Сан, Мрага, Мієн, Іза та гори Прієніна), Мазовію (на захід від Бресту, басейн р. Норив-Нарви, т.зв. мілоградська культура) та Сілезію. В Карпатській котловині, на р. Тиса кельти безпосередньо зіткнулися зі Скіфським світом, а в Оковському лісі, де беруть початок Західна Двина, Дніпро та Волга — з Фінно-угорським світом.

Саме причиною туберкульозу та під впливом тубільців слід, на нашу думку, пояснювати ту причину, чому кельти надзвичайно швидко в IV ст. до н.е. в Карпатській улоговині змінили власний поховальний обряд (трупопокладення) місцевим поховальним (трупоспалення), що свідчить і про швидкий процес інтеграції кельтів до населення культури підкльошових поховань. Дещо пізніше обряд кремації охоплює всі кельтські землі, і сліди його не фіксуються археологічними методами. "... Отже, саме кремація була домінуючим поховальним обрядом у часи найбільшої активності кельтів на українських землях (ІІ-І ст. до н.е.), а тому не варто й очікувати знайдення на наших теренах латенських поховань іншого типу".

Щодо населення культури підкльошових поховань, то воно постало внаслідок інфільтрації (з 550 р. до н.е.) за два століття поморської культури у лужицьку, носіями якої були квади (свеви), своєрідний представник італо-венедо-праслов'янської спільності. Ці скельтизовані квади під іменем “
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20

Разместите кнопку на своём сайте:
Рефераты


База данных защищена авторским правом ©referat.znate.ru 2012
обратиться к администрации
Школьные рефераты
Главная страница