Не знята анафема Андрій Стародуб




Скачать 275.01 Kb.
НазваниеНе знята анафема Андрій Стародуб
страница1/3
Дата02.12.2012
Размер275.01 Kb.
ТипДокументы
  1   2   3



(Не)знята анафема

Андрій Стародуб



(Опубліковано: Людина і світ. - 2003. - №1. – С.14-22 (зі скороченнями))


10 липня 1918 року на площі перед Софійським Собором вперше за 209 років служилась панахида по Іванові Мазепі. Прийнято вважати, що вона засвідчила знесення анафеми з Гетьмана і його посмертне повернення в лоно Православної Церкви. Проте детальніше дослідження подій, що розгорталися навколо цієї панахиди, дає підстави вважати її унікальною: “Со святыми упокой» співалося по людині, над якою, принаймні формально, продовжувала тяжіти анафема. Подібний парадокс, між тим, органічно випливав з усієї попередньої “історії” цього відлучення, що від самого початку було саме політичним, а не церковним актом. На спорідненість того, що відбулося 1709 й 1918 року, звернув свого часу увагу Олександр Лотоцький: “Урочисте анатемування гетьмана, як факт політичний, можна, з погляду формального значіння, поставити в аналогію з іншим, що стався так само з мотивів політичних, через дві сотні літ пізніше, фактом – з урочистою панахидою по душі гетьмана в київському Софійському Соборі 1918 року. Мотиви та значіння обох сих актів належать до ділянки політичної. Анатемування гетьмана мало на цілі силою самого факту, без підстав вічевих і правних, установити традицію громадської дискредитації його пам’яти. Урочиста панахида ціль свою, навпаки, покладала в тому, щоб фактично перервати ту безпідставну традицію та реваншувати його пам’ять. Обидва ті факти стоять поза межами закономірного ділання церковної влади, політично себе урівноважують та квітують”1. Спостереження Лотоцького виключно влучне: накладення анафеми на ревнісного християнина було таким самим неадекватним кроком, як і урочиста панахида без її формального скасування. Проте, не ставши (принаймні – з церковно-правного боку) остаточною крапкою в цій справі, панахида 1918 року все-таки є надважливим її етапом. Відкрита та “підкилимна” боротьба за її проведення уявнила неоднозначність сприйняття подій кінця XVII - початку XVIII століття не тільки в середовищі противників, але й прихильників української державної та церковної самостійності. Для останніх образ Мазепи 1708-1709 років входив у виразний дисонанс з Мазепою попереднього періоду, зокрема - на уявні шальки терезів клали його роль в справі підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові. І хоча безпідставність анафеми не ставилася під сумнів обома сторонами, виявилось, що одні не проти її зняття з Івана Мазепи, як з приватної особи, церковного мецената, однак не з Гетьмана Мазепи – “предателя великой России”, тоді як для інших важливим було уневажнити відлучення Гетьмана - владця, символу національно-визвольних змагань, не зважаючи на те, чи буде відновлена справедливість щодо раба Божого Івана. Результатом цього й став компроміс, втілений в разовій, здійсненій як виняток, але урочистій панахиді. У даній статті ми спробуємо, як реконструювати перебіг подій, пов’язаних з цим актом, так і проаналізувати загальні причини, що призвели до реалізації саме такого сценарію їхнього розгортання.


І молитесь, і проклинаєте”. Особливості ставлення до відлучення від Церкви Гетьмана Мазепи у ХІХ- на початку ХХ століття


Нам невідомо про жодну спробу до 1918 року поставити питання перед вищою церковною владою про зняття анафеми з Мазепи. Проте існує достатня кількість свідчень, що усвідомлення несправедливості відлучення побутувало серед найрізноманітніших верств, у тому числі – серед вищої знаті та духовенства. Найхарактернішим свідченням цьому є апокриф про відвідини царем однієї з церков, ктитором якої був Мазепа. Цар звернув увагу на абсурдність ситуації, коли в цьому храмі молилися за упокій душі Гетьмана, а в Неділю Православ’я – проклинали його. Існує дві версії переказу: згідно першої, це був Микола І і сам факт ніби-то мав місце в Миколаївському військовому Соборі2, а за іншою – це був Олександр ІІ, а подія відбулася в Михайлівському Золотоверхому монастирі3. Правдивість обох повідомлень важко перевірити, однак вони не виглядають зовсім неймовірними. На підтвердження того, що це відбулося за царювання Олександра ІІ, зазвичай наводиться реальний факт – зникнення 1869 року з “Последования в Неделю Православия" імені Мазепи4. Але й без перевірки вони є свідченням того, що масштабні пожертви Мазепи на користь Православної Церкви, втілені в багатьох побудованих та відновлених храмах, ставали найбільш зримим аргументом проти анафеми, причому таким, якого не можна було не помічати. Апеляцію до цього ж аргументу знаходимо і в спогадах Павла Скоропадського. Згадуючи дитинство, проведене в домі діда, він пише:«Висел между гетманами портрет Мазепы, столь ненавистный всякому русскому, в доме ему не преклонялись, как это делают теперь украинцы, видя в нём символ украинской самостийности, а молчаливо относились с симпатиями, причём только возмущались, что до сих пор в Соборах Великим Постом Мазепу предавали анафеме, и смеялись над нелогичностью, что в Киеве одновременно в Софийском Соборе Мазепу предают анафеме, а в Михайловском монастыре за него, как за создателя храма, возносят молитвы об упокоении его души»5

Окрім цього, Мазепа ніби випадав з ряду тих кого проклинали в Неділю Торжества Православ’я: самоочевидно, що він не був єретиком, однак сумнівним для багатьох видавалась й порівняння з Григорієм Отрєпьєвим та Степаном Разіним. Чи не найбільш промовистим у цьому плані є фрагмент з опублікованих 1893 року “Записок инженерного офицера Мартоса о турецкой войне в царствование Александра Павловича». Автор «Записок» відвідав 1812 року могилу Мазепи в м. Галац і занотував наступне: «В греческом монастыре в городе похоронен Малороссийский Гетман Мазепа, после Полтавской баталии принятый в покровительство турецкого двора. Мазепа умер в удалении от отечества своего, коего он защищал независимость; он был друг свободе и за то стоит уважения потомков. После его удаления из Малоросии жители её потеряли свои права, столь священные, которые Мазепа долго защищал с свойственной всякому патриоту любовью и горячностью. Его не стало, и имя Малороссии и её храбрых казаков изгладилось из списка народов, хотя невеликих числом, но известных своим существованием и конституцией. Кроме других добродетелей, Мазепа был друг наук: он увеличил в Киеве Академию в Братском монастыре, который им возновлён и украшен, снабдил её библиотекою и редкими манускриптами. Однако основатель академии и многих церквей и человеколюбивых заведений ежегодно проклинается в воскресенье первой недели великого поста вместес Стенькой Разиным и иными ворами и разбойниками. Но какая разница! Последний был разбойник-святотатец. Мазепа – просвещеннейший, человеколюбивейший человек, искуссный полководец и повелитель вольного народа. Я слушал эту гнусную церемонию в Киеве, которую совершал митрополит с архиереями и всем духовенством совершенно с пренебрежением имени нашей Церкви» 6.

У Мартоса, як людини світської, не виникало особливих сумнівів щодо правомірності відлучення за політичні злочини, він лише вважав, що Мазепа не вчинив такого злочину. Дещо інакше це мало виглядати для церковних ієрархів. На жаль, ми маємо лише непрямі свідчення про їхнє ставлення до внесення до переліку підстав для анафеми й «дерзания на бунт и измену». Але показово, що в липні 1918 року, митрополит Антоній (Храповицький), серед аргументів на користь можливості знесення анафеми, відзначив і те, що вона «наложена по приказу Петра і по чину, якого Церква зовсім не знає”7. Хоча відкрито це не говорилося, але відлучення Мазепи volens-nolens слід було розглядати й у контексті питання про правомірність анафем, накладених за вимогою світської влади, що прямо забороняється канонами. Не можна було розглянути якийсь окремий випадок сваволі і втручання до сфери виключних прерогатив церковної влади уникнувши розгляду даного явища, як такого. Зрозуміло, що подібні розмірковування в Російській імперії, принаймні до 1905 року, були табуйованими. Тому не викликає подиву, що у 1865 році відомий київський церковний діяч, протоієрей Петро Лебединцев поставився негативно до пропозиції Михайла Максимовича обговорити можливість заходів щодо зняття анафеми з Мазепи8. Таким чином, публічне обговорення можливості її відміни було виключене, навіть поза конкретними особливостями цієї анафеми,.

Власне, припиненням згадування імені Гетьмана під час служби у Неділю Торжества Православ’я, відбирало й привід для такого обговорення. Слід відзначити, що після 1869 року на самому факті анафеми не акцентується увага навіть тоді, коли, здавалося б, така згадка неминуча. Показовими у цьму сенсі були торжества, присвячені 200-літтю Полтавської Битви. В органі Святішого Синоду – “Церковных ведомостях», у матеріалах, присвячених цій події, знаходимо чимало пасажів на адресу «зрадника» Мазепи («Позор изменника Мазепы, имя которого сделалось ненавистным с тех пор по всей Руси, стал позором всякого изменнического движения»9 і т. д.), проте питання анафеми «делікатно» оминається. Між тим, у «Службе благодарственной Богу в Тройце святой единому, о великой Богом дарованной победе, над шведским королём Карлом ХІІ и воинством его, содеяной под Полтавой, в лето 1709, месяца июня, в день 27» Мазепа називається «другим Іудою», «сином погибельним» та «дияволом норовом»10. Цей момент пройшов також повз увагу українських кіл, які, м’яко кажучи, «без ентузіазму» ставились до Полтавських торжеств 1909 року. Принаймні, прискіпливе око київського цензора того періоду С. Щеголева, автора фактологічно насиченої роботи «Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма» їх не фіксує, а подібний факт, враховуючи спрямованість праці, навряд чи залишився б поза його увагою11.

Таким чином, на момент революції 1917 року навколо справи анафеми Мазепі склалася наступна ситуація. По-перше, протягом двох століть так і не вдалося згладити яскраво виражену неадекватність цього акту, надати йому скільки-небудь церковного характеру.

По-друге, утримання від використання апеляцій до анафеми в пропагандистських цілях та припинення згадування імені Гетьмана під час урочистих анафематствувань фактично призвели до того, що ця справа «випала» з поля зору українських діячів.


Частный, но горячо волнующий всех вопрос». Позиція державної і церковної влади щодо можливості проведення панахиди по Гетьманові Мазепі


Безпосередня передісторія панахиди 10 липня 1918 року досить коротка і не сягає далі подій травня - початку липня того року. До того часу анафема продовжувала залишатися "забутою". Не “помічали” її діячі Церковної Ради восени 1917, не передбачалося обговорення даного питання на Всеукраїнському Соборі, який розпочав роботу в січні 1918 року і т.д. Ймовірною причиною цьому була орієнтація на політичну кон’юнктуру: у цей період не йшлося про повну самостійність України, синонімом якої в Російській імперії і слугувало означення “мазепинство”. Нез’ясованим залишався також момент, пов’язаний з з’ясуванням ролі, яку зіграв Мазепа в подіях ключового для історії Київської митрополії 1686 року. У полеміці навколо церковних проблем ім’я Гетьмана згадувалося, однак зовсім не у зв’язку з оцінкою заслуг перед Православ’ям і несправедливого відлучення. Інколи воно використовувалося для ілюстрації тези про те, що прагнення незалежності України не обов’язково має бути пов’язано з вимогою автокефалії Української Церкви. Як приклад можемо навести один анонімний лист до редакції “Киевлянина”, написаний в грудні 1917. Дописувач, оцінюючи діяльність архієпископа Алексія (Дородніцина) – єдиного єпископа, який підтримував національний церковний рух, - зазначає, що якщо вимога політичної самостійності має виразні корені в діяльності Мазепи (“сильного, разумного, но преступного человеческого типа”) і її можна принаймні зрозуміти, то спроби церковного усамостійнення – абсолютно безпрецедентні й злочинні12. Але загалом, будь-які згадки про Мазепу в цьому контексті були вкрай спорадичними.

Отже, позиції у цій справі усіх зацікавлених сторін уявнилися вже після перевороту 29 квітня 1918 року, і відзначалися наступними особливостями:


а) Позиція державної влади.

Проголошення Гетьманом Павла Скоропадського збільшило кількість апеляцій до образів часів Гетьманської Держави ХVII-XVIII ст. Деякі з них мали досить своєрідний характер. Зокрема, офіційні “Церковные ведомости» у статті про політичну ситуацію на колишніх околицях імперії знайшли необхідним підкреслити, що до влади в Україні прийшов нащадок саме того роду, який не приєднався до “мазепинской авантюры»: «Один из родоначальников Скоропадского, гетман Скоропадский, в 1708 г., после измены Мазепы, был единогласно избран Гетманом и считался верным сподвижником Петра Великого»13.

Ми вже згадували епізод зі “Спогадів” Гетьмана Скоропадського, який описує відношення до Мазепи, що побутувало в його родині. Є інформації, які дозволяють судити й про особливості особистого ставлення Павла Скоропадського до справи зняття анафеми. Зокрема, Дмитро Донцов, один з ініціаторів проведення панахиди 10 липня 1918 року, так описує свою розмову з Гетьманом з цього приводу: “Гетьман казав мені, готовий був зробити все, щоб спричинитися до цього обходу. Навіть митрополита Антонія змусив послати телеграму до Московського митрополита Тихона, щоб він зняв прокляття. “Я сказав йому просто – говорив гетьман – Владико! Ви робите все, щоб стати найбільш зненавидженою особою в народі!”.

Але з приводу панахиди у Св. Софії, яку ми хотіли зробити урочистим і офіційним святом, заявив Гетьман, що він особисто міг би брати участь в такій панахиді тільки, коли б на ній було присутнє ціле вище духовенство”14. На думку Донцова, ще однією причиною, з якої Гетьман волів уникнути участі у панахиді, був вплив оточення, яке “підсунуло” йому відповідну історичну працю, автор якої неприхильно оцінює діяльність Мазепи. Цією працею виявився... відповідний том з “Історії України-Руси” Михайла Грушевського. Щоправда, з нотаток Донцова залишається неясним, яку серйозну розвідку він порадив би читати на противагу роботі Грушевського.

Двоїстість ставлення Гетьмана до панахиди (активні заходи щодо формального залагодження справи і небажання взяти участь в урочистостях) та й до самої фігури Мазепи, поділяли і більшість його міністрів. Напередодні події, о 22 годині 9 липня було зібрано позачергове засідання уряду. Першим пунктом порядку денного було питання про панахиду по Гетьманові Мазепі15.. Вислухавши доповідь Голови Ради Міністрів Лизогуба, у якій він ознайомив присутніх урядовців з пропозиціями товариства “Батьківщина”, по-перше, оголосити 10-е липня національним святом - Днем пам’яті Мазепи, і в цей день не працювати в українських установах, і, по-друге, усім членам уряду прибути на панахиду до Софійському Собору та, після обміну думок з цього приводу, Рада Міністрів одноголосно визнала, що “день пам’яти Гетьмана Мазепи, національно-патріотична роль котрого в історії України уявляється дуже спірною, національним святом лічити не можна”. З огляду на це у проханні оголосити цей день святковим та неробочим було відмовлено.

Разом з тим Рада Міністрів вирішила “не стискати служачих в урядових установах в здійсненні їх релігійних змагань” і дозволила бажаючим піти на панахиду “з тим, що по скінченні її всі вони повинні повернутись до своїх службових обов’язків”. Вищесказане не розповсюджувалося на міністрів - більшістю голосів присутність будь-кого з членів уряду в Св. Софії було визнано небажаною.

Апеляція до “сумнівності національно-патріотичної ролі Мазепи в історії України” приховувала й більш прозаїчні міркування.. Насамперед Гетьман і уряд були проти проведення панахиди, оскільки побоювалися, що вона переросте в неконтрольовану маніфестацію, адже серед безпосередніх її організаторів були й опозиційні до діючої влади сили. Цей момент відображений в протоколі засідання: міністри двічі підкреслювали небажаність будь-яких масових акцій і демонстрацій після панахиди. Але головним чинником було небажання псувати взаємини з вищою церковною владою, яка до самого останнього моменту опиралася можливості “молитви за Гетьмана Мазепу”. Прийшовши, попри оприлюднене ставлення до даної справи вищих церковних достойників, на панахиду 10 липня, урядовці ризикували 12 липня, у тій же св. Софії, на урочистій службі з нагоди Дня Ангела Гетьмана Павла16., не побачити єпископату...


б) позиція церковної влади.

Вище духовенство було захоплене зненацька цією проблемою і не змогло швидко сформулювати свою позицію. Хоча на Всеросійському Соборі вже було скасовано одну з анафем, накладених за наказом світської влади (митрополиту Арсенію (Мацієвичу)), жоден з єпископів не ризикував сказати, що аналогічним чином мала б вирішитися і справа Мазепи. Йшлося, звичайно, про міркування суто політичного характеру: момент для цього був вкрай невідповідним. Реабілітувавши Гетьмана саме в цей час, на тлі, за виразом одного тогочасного публіциста, “краху ідеї Петрової» - розпаду імперії, церковна влада вступила б у суперечність з власними твердженнями про те, що Православна Церква – єдиний осяжний символ і запорука відновлення «единой и неделимой России».

З іншого боку, жорсткий спротив бажанням частини вірних, без скільки-небудь переконливих аргументів, щодо обґрунтованості цієї анафеми, також не видавався можливим. Митрополиту Антонію (Храповицькому) вдалося дещо розрядити обстановку. На 12 пленарному засіданні (9 липня) 2-ї сесії Всеукраїнського Собору він, досить несподівано для багатьох, заявив наступне: “Перехожу к частному, но наиболее горячо всех нас волнующему вопросу. 27-го идут подготовки к служению панихиды по гетману И. Мазепе. Он отлучён от Церкви, но это, откровенно говоря, беспричинно и несправедливо. Когда в своё время праздновали юбилей Полтавской победы и я получил от Полтавского Преосвященного приглашение принять участие в торжествах, я прямо ему ответил, что скорее соглашусь почтить память Мазепы, чем Петра, коего считал и считаю главным врагом православия. Гетман Мазепа – политический деятель. Он находил, что для блага страны нужно отделение Украины, почему и поднял восстание. За это он, как и Гришка Отрепьев, предан анафеме. Но, не говоря о том, что в древних чиновниках вообще нет чина анафематствования, самое отлучение гетмана Мазепы предположено снять, уже возбуждено соответствующее ходатайство перед Собором и Патриархом, и я сам нахожусь в числе подписавших это ходатайство. Снимет Патриарх отлучение, и я сам отслужу панихиду по гетману Мазепе, даже речь скажу о заслугах его для Украины. И до того времени, понятно, ни один добрый христианин не должен принимать участия в панихиде по гетмане Мазепе, так как подобная панихида – всецело революционного характера”17. Оголошуючи своє ставлення до Петра І, митрополит був цілком щирим – всім були відомі його погляди на церковні реформи початку XVIII століття. Не було потреби кривити душею владиці і у визнанні очевидного - заслуг Мазепи перед Церквою. Але ризикнемо висловити припущення, що підписуючи звернення до Патріарха Тихона, Високопреосвященний Антоній усвідомлював, що останній не візьме на себе відповідальність зняти анафему одноособово і справу, або буде взагалі замовчано, або вона перейде на розгляд Всеросійського Собору. За конкретних умов літа 1918 року, коли навіть відновлення діяльності цього Собору було під питанням, найвірогіднішим було відкладення розгляду “до кращих часів”. Якби Антоній щиро хотів швидкого залагодження справи, він мав би ініціювати спеціальне клопотання від імені Всеукраїнського Собору, чи, принаймні, всього єпископату українських єпархій. Цього не сталося, однак формальних підстав звинувачувати митрополита у тому, що він свідомо затягує справу також не було.

На жаль, нам невідомі документи, на підставі яких можна було б описати ставлення до цього питання інших єпископів. Поодиноке свідчення знаходимо в біографії (щоправда – не дуже достовірній) Полтавського архієпископа Феофана (Бистрова). Згідно з ним, на звернення полтавчан (восени 1918 року) за дозволом відслужити панахиду по Мазепі, Феофан заявив: “Я, архиепископ Полтавский, этой анафемы отменить не могу. Ей более 200 лет.

- Так это же сделали «москали», русские, в Синоде!

- Нет, вы глубоко ошиблись. Церковью управлял местоблюститель Стефан (Яворский), уроженец Западной Украины»18. Останнє твердження (анафему на Гетьмана наклали самі українці) було досить розповсюдженим і його ми зустрічаємо й на сторінках тогочасної української преси («Але чогось українцеві страшно розгортати книгу історії, страшно і соромно… Бо ту анатему, хоч і з наказу Петрового, проголошено устами українців»19). Але архієпископ Феофан, ймовірно, вкладав у свої слова дещо інший сенс: він уникав самої можливості розмови про початково неканонічний характер відлучення. Згадка про митрополита Стефана мала підтвердити, що анафему накладено законною церковною владою, причому людиною незаангажованою («не москалем, а українцем»). Проте важливим для нас є не обгрунтування відмови, а сам її факт – отже, київська панахида аж ніяк не вважалась достатньою підставою для проведення чогось подібного в інших місцях.

Загалом, щодо позиції церковної влади є декілька загадкових моментів, які неможливо перевірити за допомогою документів. По-перше – нам не вдалося відшукати жодних слідів справи про Мазепу ні в архіві Канцелярії Патріарха20, ні в архіві Всеросійського Помісного Собору21. Навіть допустивши, що саме ці документи загубилися (а архіви, особливо – Собору, збереглися в гарному стані, без значних втрат), ми не зможемо пояснити, чому про це немає ніяких згадок в інших. Принаймні, майже напевно, справа не передавалася на розгляд Помісному Собору, як це, згідно з деякими даними, пообіцяв Патріарх22. Але й своєї відповіді на клопотання з України він також не дав: якби така відповідь існувала, то її обов’язково б оприлюднили в Києві. Відсутність документу пізніше викликала багато спекуляцій на тему “чи знімав Патріарх Тихон анафему”? Звичайно, залишається можливість, що документ втрачено, що він був переданий тільки митрополиту Антонію, без ознайомлення з ним українського уряду тощо. Але про таке непересічне рішення мав би знати хоча б єпископат, проте коли у 1932 році питання анафеми Мазепі розглядалося Синодом Православної Церкви у Польщі, її предстоятель, митрополит Діонісій (Валединський) (на 1918 – єпископ Кременецький) виявив повну необізнаність щодо існування подібного акту23.

По-друге, ми зможемо лише здогадуватися про всі чинники, які змусили митрополита Антонія, котрий ще увечері 9 липня заявляв Скоропадському та Лизогубу, що “з канонічного погляду відправлення панахиди по Гетьманові Мазепі не може бути допущено, позаяк над ним було проголошено церковне прокляття. З огляду на це всякий священнослужитель, в яким би він не був сані, за відправлення такої панахиди підлягає церковному суду”24, вранці 10 липня благословити на її проведення свого вікарія – єпископа Черкаського Назарія (Блінова)...

Проте, навіть узявши до уваги згадані “білі плями” ми можемо наступним чином узагальнити позицію церковної влади: не вбачаючи реальних канонічних перепон до знесення анафеми, вищі церковні достойники вважали необхідним відкласти це рішення з огляду на “невідповідність моменту” та небажані політичні аналогії, що могли з нього випливати. Дозвіл на проведення панахиди, став, таким чином, лише елементом гри, метою якої було уникнення принципового і відкритого розв’язання проблеми.

  1   2   3

Разместите кнопку на своём сайте:
Рефераты


База данных защищена авторским правом ©referat.znate.ru 2014
обратиться к администрации
Школьные рефераты
Главная страница